"Львів - місто, яким я пишаюсь!" (проза)

Автор: Ірина Петрик

Ніч. Я сиджу  на своєму вікні і вдихаю у себе львівську ніч. Жовте світло ліхтарів відбивається у калюжах. Тепло. Травень. Знизу долинає музика. Вуличний скрипаль грає незважаючи на дощ. Грає так красиво  і шалено пристрасно, немов востаннє. А я сиджу і від усього цього: повітря, дощу, ліхтарів, музики навіть не можу поворухнутись.

Сьогодні нарешті  моя душа і моє тіло зустрілись, адже я повернулась додому. До Львова. На душі так спокійно і водночас тривожно, що, здається, зараз збожеволію від того шаленого стукоту в грудях. Тільки подумати: скільки часу минуло! Скільки? І поки я намагаюсь пригадати усе, що відбулось за ці довгі десять років скрипаль вже загортає свою скрипку у біле полотно, закриває футляр і повільно крокує вулицею.

- Ей, ти куди, стій!,- кричу я і вибігаю на вулицю.

- Я… та  додому,- зовсім знітився він, мабуть, за ним ще ніхто отак вночі не гнав, - подумала я.

- А ти можеш зіграти ще щось?, - жалібно запитую я

- ...ну… ,-розгублено блимає очима він.

І тут я помітила, що травневий дощ таки добре підмочив бідолаху. На свій страх і ризик запрошую його до себе на горнятко кави. Коли ми заходимо до квартири, де світло і я нарешті можу роздивитись свого гостя я помічаю, що він не простакуватий вуличний музика, а швидше за все бідний львівський студент.

Я варю каву.

-Кава і вівсяне печиво – це все, що у мене є, адже я лише сьогодні повернулась,-

кажу я йому.

-Звідки?,- трохи безцеремонно запитує він.

- Здалеку, - загадково  відповідаю я.

Більше ми не розмовляємо. Він грає, я п`ю каву і подорожую у думках. Коли маленька стрілка годинника зупиняється на четвертій, він каже:

-Мені пора, в мене іспит завтра, тобто вже сьогодні.

Ми прощаємось, так і не познайомившись. Він дякує  за каву, я за музику, двері зачиняються.

Я підходжу до вікна, з вулиці линуть пахощі кави, каштанів, дощу. Я прилаштовуюсь на підвіконні і починаю свій екскурс в минуле. Мені хочеться запитати у тебе: ти пам’ятаєш? Пам’ятаєш як ми промокли до нитки під травневою зливою, як годували голубів на площі, як годинами подорожували, вдивляючись у місто з вікон трамваїв, як купували смішних булочок-їжачків у крамниці „Колосок“.

Хочеться спитати  тебе чи пам’ятаєш, але ще б знати  де ти. І чи пам’ятаєш звідки ти?

Чи пам’ятаєш  це дивне місто з безліччю ліхтарів, кав’ярень, кам’яних левів?

За вікном світає… Я знову глибоко вдихаю і ранкове повітря наповнює мої думки свіжістю. Я більше ні за чим не сумую і ні про що не шкодую. Звук першого ранкового трамвая розбудив голубів і вони, радісно туркочучи, злітають у небо. Здається, навіть завжди суворі кам`яні леви посміхаються, коли перше ранкове проміння торкається їх гриви. Я посміхаюсь їм у відповідь. На душі тепло і спокійно і хочеться що є сили бадьоро вигукнути у вікно: „Доброго ранку, Львове!“