«Львів – місто, яким я пишаюсь…»
«Львів – місто, яким я пишаюсь…» (проза)
В той день сірі хмари огортали Львів…
Втомлене місто впало в обійми ностальгії. Навкруги було сумно… У потоці часу минають дні… А місто не старіє: мовчить, і лише інколи плаче. У нього немає буденного. Кожен день... Таке приємне уміння бачити в калюжах хмари, читати у старій бруківці час,захоплюватись перехожими, осипати листя на мокрі тротуари. Хтось біжить, а хтось неквапною ходою прийде до тієї точки; хтось мовчить, а комусь потрібно говорити, щоб омити чи освіжити свою самотність; хтось збирає, а хтось руйнує; хтось живе, а інші просто – існують. Коли щоденне стає звичайним, тоді - проблема, адже зникає уміння цінувати те все, що оточує тебе, що до болю рідне. Перевтілюється місто. Змінюється частота ударів його серця – змінюється пульс і ритм життя.
Дехто каже, що час лікує навіть найбільші і найдорожчі втрати. Хто зна?... Я ж назавжди втратила тебе, мій Львове… У житті я мандрувала,бувала в десятках різних міст,в майбутньому – ще сотні, але ніде я не почувала себе так затишно, як у тебе в гостях. Хоча…, я хотіла сказати: «Дома». Ти довго ридав… Тієї осені затяжні, проливні зграї солоних дощів – періщили в мої шибки, не давали заснути, втомлювали мою свідомість, до болю кривдили мої розпечені почуття. А куди я мала податись, щоб забути про втрату? Я змушена тебе покинути… пробач…
Тихо…Ніби спокійно, ніби зривається крик душі від спогадів, знайомих вулиць. Ти ввірвався в мій мікросвіт, аби щось змінити і прийняти рішення… Білі стіни і букет жовтих хризантем поряд, нагадав про тихі кроки безповоротного прощання і невловимий погляд, і жагуче бажання бути, не розлучатися, і жити… жити… Пізно… Чахлі хвилини злітали з вівтаря життя. «Чи він вже знає? А що мені до його почуттів чи незнання?»- запитувала себе. Ранкові думки заплутались у вчорашній розмові. Вони такі самотні, ніби трішки скривджені і опустілі від журби за ним. Наступило літо. Час свіжості, життя… Повітря дихало чеканням, а час не вловлював втому, яка ось – ось була готова розридатися від стиглої спокуси і сподівань. Ніхто цього не бачив, але всі відчували цей дивний метастаз природи: у скронях і на руках, у часі і у теплих вечорах. Дощ збивав цю тугу і щедро розливав по львівських вулицях. Чому? Так важко стає дихати… В грудях стискається повітря і ось – ось вона втратить тяму від цього безсилля і власної немочі… Думки стають прозорими і повільний туман окутує її свідомість. Вона майже нічого не відчуває, просто намагається вдихнути, хоча б один раз ще однісінький і ще… Невже так закінчитися їхня історія, і тепер вона залишить когось здригатись від болю, конвульсивного болю безпорадності…? Львове,ти – місто, яким я пишаюсь, я назавжди залишись в твоєму серці, ти це знаєш. Потрібно йти,пробач…
Холодна земля зберігатиме усі спогади і труситиметься від думки, що людина, яка так прагне жити, закінчує усе тут – в холодній і вічній пустині смертного сну. …Усе, що було і є… здатна зберегти наша пам'ять і доки нас пам’ятатимуть – доти ми будимо жити у самому серці Життя…
Сковзнув спогад по моїх останніх хвилинах: «Я дивлюсь у шибку. П’ю каву… В цей час: Залицявся Листопад до міста Львова. Хотів звабити його своїм поглядом і безтурботністю. Шкода, Львів віддав своє серце жовтогарячій красуні Осені. Він заплутався в її чарах і тепер своє серце омиває холодними дощами. Вона досхочу фліртувала з ним, розкидала усюди своє сухе, жовте, тепле листя. Виманювала людей на вулиці і в парки, милувала своєю чарівністю і вродою. Львів завмер у чеканні щастя, довгими ночами він мріяв про вічність, про те, щоб бути разом. Шкода… Листопад ввірвався якось несподівано, Львів не встиг оговтатись від вчорашньої втрати, не зауважив, як вони прибрали усе листя, як опустіли дерева і площі, люди замели усе, що так нагадувало йому про неї. Він сумував… Крижаним поглядом дивиться на перехожих, йому тепер байдуже, що з ним робитиме життя. Листопад не розумів, чому Місто так глухо, так апатично зустрічає його. Проходили дні… Потім Листопад гірко розплакався і почав гасати по пустих вулицях, гамував свої почуття. Зігнувшись він пошкандибав далі, не прощався зі Львовом, не міг дивитись спокійно в його сумні очі. Розчавлений Листопад, зарюмсаний, холодний і самотній, хто тебе зрозуміє?»
Нерозділене кохання, тебе спіткало, Львове, те ж саме почуття, що й мене. Тепер я розумію твою непривітність і трішки замкнутість. Співчуваю… Це так важко бути непоміченим, відкинутим… Я все одно захоплюватимусь тобою: твоєю витривалістю,незламністю і дивною зачарованою самотністю.
