Автор: Наталя Кузьо

Одна історія може дати змогу переосмислити поняття любові до життя. Історія, яка, здавалося б зовсім далека від теми любові.

Узагальнюючи всю людську різноманітність, можна виділити три основні категоріії людей: перша – це абсолютні лінивці, головні слова їхнього життя – "мені лінь", "байдуже", "не хочу", "що є, те є"; друга – ентузіасти і творці, які найчастіше говорять: "придумаю", "зроблю", "подарую"; і третя категорія – це люди-фанатики, вони зазвичай говорять про "свою справу".

Наш герой належить до третьої категорії, хоча сам про це не знає. Він – молодий, доволі симпатичний і дуже перспективний. Він важає, що любить життя і живе у стилі "vita maxima", але проблема в тому, що він не знає, що таке любов і любити по-справжньому не вміє. Він не помічає нічого навколо себе, не бачить, що його життя – це фанатична відданість не зрозуміло чому, і що це ЩОСЬ вже давно замінило йому все і всіх…

Почалося все із звичайних автоперегонів. Наш герой захопився цим видом спорту і досягнув у ньому чималих успіхів. Спочатку на турнірах місцевого значення, потім – загальнодержавного… І якби не оте невміння любити життя, любити те, що робиш, якби не спотворене розуміння слави, то згодом його успіхи могли б стати міжнародними, і життя склалося б по-іншому.

Якось, випадково, натрапила на сентенцію про те, що гординя – це єдине, що сильніше, ніж любов впливає на людину, оскільки провокує на божевільніші речі. Довго не могла зрозуміти цього, аж поки не стала свідком історії нашого героя. Саме гординя повністю заполонила його життя. Людина настільки захопилася своїми успіхами, що забула про спорт і правила. Забула про відчуття радості (не задоволення, а саме радості!!!) від того, що робить і ступила на шлях самоприречення. Відчуття того, що "Я МОЖУ і всім це доведу" спонукало нашого героя до роботи каскадером – стрибків з парашутом і без нього, віртуозної їзди зі всіма "спецефектами", плавання з акулами і крокодилами… Однак і це пройшло… І слава, і заробіток зникли, наче популярність Хемінгуейського "старигана з крилами" – раптово і назавжди. Проте для нашого героя це не мало значення, він перетворив своє життя на пошук "нових відчуттів". Щодня йому на думку спадали нові екстремальні ідеї. Сьогодні він ходить по 100-метровому канату на висоті чверть кілометра, завтра – підкорює морські глибини… Однак все це не приносило йому метафізичного задоволення. Воно лише потурало його хворобливим примхам, це був звичайний гедонізм. Наш герой відгородив себе від спілкування з людьми, він перестав бачити сонце, відчувати дощ, слухати вітер… Йому тепер байдуже до жовтогарячої води, яка тече з крану і до всіх інших побутових проблем. За дуже короткий час звичайний спорт і звичайні розваги перетворилися на психічну хворобу, образно її можна назвати екстримманія.

Проходив день за днем, а наш герой не бачив нічого крім власної жаги та патогенних бажань. Він вже, навіть, забув, що таке вибух адреналіну в крові і, тим паче, що таке задоволення від нього.

Друзі цього хлопця, чи, скоріш, люди, яким він був небайдужий, намагалися врятувати його від самоприречення, вони розуміли, що він перетворив своє життя на гру, що вигадав собі бога, якому поклоняється і приносить в жертву самого себе. Вже було сказано про гординю… вона не просто сліпа, як любов, а й безкомпромісна. Наш герой вважав, що ці люди не розуміють справжньості життя і попросту зазадрять йому – такому ексцентричному і сповненому сил…

Одного разу, під час чергової порції "нових відчуттів" наш герой не впорався із своїми силами і отримав важку травму. Лікарі вважали, що лише диво може врятувати його. Диво трапилося. Після кількох місяців у комі, після зневіри наш герой розплющив очі. Життя подарувало йому шанс, шанс виправитися і відчути себе по-справжньому щасливим.

Життя нашого героя кардинально змінилося – він назавжи прикутий до інвалідного візка. Але… він живий, і в такий жорстокий спосіб життя намагалося вказати йому правильний шлях. Але ж єдиний правильний шлях в житті – це Любов! Справжня, та, що довготерпелива, та, що милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але пишається правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Та хіба все це було життям нашого героя? «Не величається…, не надимається…, не шукає тільки свого…усе терпить». І величається, і надимається, нічого крім свого не шукає; до правди чи неправди – одне відчуття – байдужість. Терпіння, взагалі, ніколи не було у царстві гордині та фанатизму, ні терпіння як смирення, ні терпіння як сподівання. Єдине, у що вірив наш герой – це «я». Не те «Я», що втілення прекрасного, що прагне до істини, що любить, а те «я», яке обмежується кордонами власної спроможності та амбіцій. Любові до життя як не було у цьому тілі, так і не з’явилося. Натомість, «Я МОЖУ і всім це доведу» наповнилось озлобленням та злістю, а наш герой знайшов нове джерело своїх "гострих відчуттів". Це вже не екстрим-, а наркоманія… І все, другого шансу вже не було…

Коли людина не вміє любити життя, то життя цієї людини втрачає сенс. Любити життя просто!!! Потрібно просто його любити!!! Потрібно бачити людей навколо себе… бо справжня любов проявляється у взаємності… "Віддай людині крихітку себе, за це душа наповнюється світлом" – Л .  Костенко.